Задзеркалля сучасної української класики: «Київська камерата» на фестивалі «Дзеркало»

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Тетяна Новитська, 29.04.2023 https://theclaquers.com/posts/11205?

28 квітня у Львівській національній опері було людно. Слухачі у приємному очікуванні поступово наповнювали концертний хол і, розглядаючи настінні розписи у пишній оздобі, несподівано натрапляли поглядом на себе самих – у Дзеркальній залі театру відображаються не лише картини на стінах, але й публіка — у свічадах. О, той чарівний стан, коли неочікувано кидаєш погляд на дзеркало і якусь мить бачиш себе наче збоку – не позуючи, ніяк не підлаштовуючи обличчя, а природно, спонтанно, невимушено.

Роздивитись себе зблизька, але вже не фізично, а духовно — крізь призму музики, пропонує нині Львівська опера, започатковуючи масштабний фестиваль камерної музики із концепційною назвою «Дзеркало». У цьому десятиденному музичному марафоні так багато відображень: національна культура та її пріоритети, композитори та виконавці з усієї України, слухачі зі своїми потребами та запитами до сучасної музики в часи нескінченної вервиці воєнних трагедій.

Відкриття фестивалю було символічним — до програми увійшли твори живих класиків української музики, загальновизнаних на Батьківщині та в світі. Сучасна українська класика відобразилась тут у двох своїх найпотужніших стихіях: позаземна, безтілесна, як сам етер, музика Валентина Сильвестрова, та загальнолюдська, «з плоті і крові» музика Євгена Станковича.

Їхні твори прозвучали у виконанні «Київської камерати» під орудою Володимира Сіренка. Для цього ансамблю солістів музика Сильвестрова та Станковича — хрестоматійний репертуар, нерідко саме «Камератою» вперше виконаний і для неї ж написаний. Тож, виконання було гідним виконуваної музики. Забігаючи наперед — овації по закінченні концерту не стихали понад дві хвилини.

Володимир Сіренко і “Київська камерата”. Фото: Юрій Грязнов

Відкривав концерт твір Валентина Сильвестрова «Вісник» для струнних і фортепіано — неначе послання з минулих століть, прочитане нині у фірмовій манері композитора. Музика, сповнена ліричних мелодій із галантними затриманнями, фігурованим басом у фортепіано в дусі класицистських сонат, викликає однозначні алюзії до творчості Моцарта. Та замість іскристого сміху віденського класика тут — незмінне сильвестрівське sotto vocce. Образ Моцарта у цій музиці наче й лишається, але не виструнченого для портрета у розшитому камзолі, мереживному жабо та напудреній перуці, а лагідного, природного, зненацька вихопленого чуйним поглядом Сильвестрова.

Посеред невпинних вслухань у тишу, як це любить український класик, оркестранти таки справді «дочекалися музики». Хоч в інтерпретації виконавця першої скрипки Олега Серединського чистота інтонацій іноді поставала у «викривленому дзеркалі», та все ж звук був повітряним і танув так невловимо, що музика звучала як світлий спогад, що підкрадається навшпиньки, осяює своїм світлом і непомітно щезає. Лишається тільки тонкий посмак, яким Володимир Сіренко дав слухачам насолодитися сповна, витримуючи тривалу паузу по закінченню звучання.

Олег Серединський. Фото: Юрій Грязнов

Як то буває у житті, піднесена мрія-спогад розчинилась у переживаннях земної драми: концерт продовжила Камерна симфонія №15 для альта з оркестром Євгена Станковича. Виконавське прочитання твору солісткою Валентиною Буграк, експресивне і, разом з тим, часто приглушено-відсторонене, відображало філософський погляд на драматичні колізії життя — глибоке вдивляння у себе, а не відчайдушний біг у потоці переживань. Особливо проникливо вдалося Валентині Буграк відтворити печальний щем ліричної мелодії, однієї з тих у творчості Станковича, які Володимир Сіренко називає «тугою за втраченим раєм».

Валентина Буграк. Фото: Юрій Грязнов

У лірико-філософській камерній симфонії №9 «Quid pro Quo» ця туга поглибилась ще дужче. Висхідна секундова інтонація, багаторазово повторена, пронизує усю музичну канву – як питання, що застигає без відповіді. Голос солюючого фортепіано звучав у виконанні Дмитра Таванця дуже виразно, сповнений пластичними градаціями інтонацій, філігранним нюансуванням артикуляції. Оркестр разом із солістом творили звучність, подібну до водяного плеса — тривалі фази розгортання, витримані на єдиному динамічному рівні, а при цьому – з насиченими «підводними течіями» рельєфно проведених оркестрових контрапунктів. Тим більш випукло прозвучав у виконанні «Київської камерати» кульмінаційний розділ симфонії, де монолітні оркестрові звучності перероджуються у пульсуючі мерехтіння, а кришталеве звучання фортепіанних розсипів у високому регістрі — у рвані наративні фрази в низьких октавах.

Дмитро Таванець. Фото: Юрій Грязнов

Назва симфонії, що, до слова, дала назву і усьому концерту, у перекладі з латини означає «щось за щось». І знову тут метафора дзеркала – рівноцінний обмін між сутністю та її відображенням. Оркестр відтворив настільки концентрований континуум Симфонії, що, перефразовуючи відому фразу, після довгого вдивляння у дзеркало, саме ж дзеркало почало вдивлятись у нас.

Якщо Станкович у своїй творчості тужить за втраченим раєм, то Сильвестров цей рай повертає, принаймні для себе. Його опус «Три серенади» для фортепіано та струнного оркестру, що звучав на продовження концерту, парадоксально складний у своїй простоті. Особливі труднощі для виконавців – пластично показати дихання музичної матерії, не виходячи за суворо окреслені композитором рамки динаміки та артикуляції. Інтимні крихкі мелодії були струнко визвучені музикантами у досконалому балансі між усіма голосами. По-справжньому красиво було вибудувано оркестрове фразування: мелодичні мотиви, що на початку загорались яскравим виразним звуком, поступово розчинялись, в міру того, як у партитурі в ремарці під тим чи іншим звуком наростала кількість позначок piano.

Сильвестров називає свою музику «співом світу про самого себе» – світу щасливого, красивого, умиротвореного. Нині, на фоні драм, що вже стають буденністю, ця консонантна музика дисонує страшній дійсності. Наскільки незвичною в наших реаліях, настільки й цілющою для зранених душ була ця оаза спокою і блаженства. Чи ж не тому саме цей опус зірвав таку тривалу овацію у публіки?

«Тиха музика» Сильвестрова, що прозвучала на завершення концерту, була сприйнята як органічне продовження попереднього твору. Такий вже він — мета-стиль композитора, що, за його ж словами, подібний до мантри чи індійської раги — безкінечного проспівування насправді одного й того ж, але щоразу по-новому. Відлуння попередніх епох-мелодій, гармоній, фактурних форм — звучало у виконанні «Київської камерати» з особливою бережністю, напів затамованим подихом, аби не відлякати тендітний сильвестрівський образ.

Контрастні звукові світи Сильвестрова і Станковича завдяки чутливому прочитанню Володимира Сіренка віддзеркалились один в одному: жагучий драматизм музики Станковича часом звучав по-сильвестрівськи відсторонено, а безтілесна музика Сильвестрова на короткі миттєвості набирала «земних» обрисів пориву почуттів у дусі Станковича. Що ж – Quid pro Quo.

Говорити про ці чудесні відображення — річ для кожного суб’єктивна, бо скільки було слухачів – стільки й дзеркал для музики, що звучала. Як писав Грицько Чубай:

відлуння дзеркала

нічого не знає про дзеркало

нічого не знає про себе

але воно про літо знає

і про нього розказує