У дзеркалі – перли чи біжутерія?

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

TETIANA NOVYTSKA 04.05.2023
https://theclaquers.com/posts/11233?

Чорний фрак і вечірня сукня — довгий час у найкращих оперних театрах світу був дозволений тільки такий дрес-код для поціновувачів мистецтва. Нині ця традиція поступово відходить у минуле, а театри йдуть на зустріч публіці, аби вона почувалась комфортно. А як із самою музикою? Чи повинна висока сцена диктувати своєрідний «дрес-код» для виконуваного репертуару? Чи можуть уживатись в одному концерті перли класики й сучасності і біжутерія популярної музики, хай навіть з однаковим блиском майстерного виконання?

Ці роздуми навіяні виступом «Одеської камерати» на концерті п’ятого дня фестивалю «Дзеркало». Імпреза «З Одеси — з любов’ю» зробила невидимою стіну між Дзеркальною залою та площею перед театром, де повсякчас — з любов’ю, але зі Львова — лунає популярна естрадна й народна музика.

Одеська Камерата: Олена Іонова (скрипка), Іван Аврятов (скрипка), Юрій Данчев (альт), Наталія Мармусевич (віолончель), Андрій Селін (контрабас), Леонід Попов (кларнет), Святослав Кузьменко (валторна), Анна Філіппова (арфа). Фото Юрія Грязнова

У програмі «Одеської камерати» поєднались два полюси: хіти світової й української класики – Concerto grosso №12 барокової супер-зірки Георга Фрідріха Генделя, романтичний вальс «Розлука» Миколи Лисенка — насущна музика української інтеліґенції початку минулого століття, та фантазії/парафрази на народні теми — «Гонивітер» Анатолія Кос-Анатольського, декілька коломийок, народна музика в аранжуванні Олени Іонової — виконавиці партії першої скрипки. Поміж цих полюсів — мелодійна лірика Олександра Родіна, Алемдара Караманова, Крейга Кортні в руслі традиціоналізму. Увінчував програму парафраз на мелодію українського славня «Ми – є» Юрія Шевченка.

Про музику класиків часто говорять, порівнюючи її з могутніми айсбергами. Та айсберги Генделя і Лисенка, твори яких звучали на початку концерту, одиноко височіли посеред мілини фольклорних переспівів.

Одеська камерата. Фото Юрія Грязнова

Чому ж звернення до українського фольклору названо мілиною? Чи не черговий це прояв меншовартости? — слушно спитаєте ви. Аж ніяк. Репертуар «Одеської камерати» вкотре актуалізував питання звернення композиторів до народних першоджерел. Здавалось, вже давно розставлені крапки над і — ще в часи зародження так званої нової фольклорної хвилі, або ж вітчизняного неофольклоризму, видатна музикознавиця Галина Мокрєєва, одна з небагатьох сміливих і чесних дослідниць у тогочасній підрадянській Україні, писала:

«Напружено й наполегливо опрацьовується український фольклор, особливо закарпатський (нескінченні рапсодії, сюїти, жанрово-танцювальні твори). Найбільш «передові автори» намагаються поєднати «етнографізм» із сучасною (в їхньому розумінні) мовою».

Та якщо прогресивні митці, як наприклад, Леонід Грабовський у дипломній роботі «Чотири українські народні пісні» залучали фольклор до арсеналу власних модерних виразових засобів, то у більшості авторів звернення до народних першоджерел засвідчували «епігонство, банальність і примітивність мислення» — пише Галина Мокрєєва.

Ця справедлива думка висловлена вже понад 60 років тому, але й нині зі сцени престижного фестивалю камерної музики у виконанні «Одеської камерати» лунають коломийки — не в стильних прочитаннях жанру Мирославом Скориком чи Олександром Козаренком, де народна тема — лише поштовх для фантазії самобутнього автора, а з очевидною експлуатацією фольклорного матеріалу, який добре пасував би хіба естрадній музиці, на кшталт «Бандерштадтівських коломийок» гурту «Скрябін», що, до слова, є чи не улюбленим репертуаром вечірніх музикувань львівської молоді на площі перед театром.

Одеська камерата. Фото Юрія Грязнова

Ця проблема (а таки справді — проблема!) потребує обговорення ще й тому, що «Одеська камерата» — молодий колектив, заснований минулого року, який позиціює себе як популяризатор української музики, зокрема — свого регіону. Однак у репертуарі музикантів поки не знайшлося місця такому музичному надбанню Одеси, як авангардна, експериментаторська музика Кармелли Цепколенко, чуттєва модерна лірика Юлії Гомельської, самобутня, така, що йде в ногу із сучасними світовими мистецькими трендами, творчість Кіри Майденберг-Тодорової та інших одеських мисткинь і митців, що володіють яскравим стилем. Натомість Одеса презентується через народну музику сонячної Набережної, а Україна — через аранжування коломийок.

Звісно, кожен виконавський колектив сам формує свій музичний профіль, а далі — орієнтується на свою публіку, готову обдаровувати його щедрими оваціями. Тож, чи має подібна музика право на існування? — безперечно! Чи подобається вона слухацькій авдиторії? — так! Чи може молодий ансамбль зайняти саме таку репертуарну нішу у сучасному культурно-мистецькому просторі? — звичайно! Але чи повинна така музика, навіть у прекрасному, «в настрої» виконанні «Одеської камерати», звучати з високої сцени Дзеркальної зали Львівської опери на фестивалі класичної, себто зразкової, камерної музики? Чи погоджуємось ми взяти такий репертуар за взірець, показник сучасного камерно-ансамблевого мистецтва?

Одеська камерата. Фото Юрія Грязнова

Судячи з реакції публіки, що нестримно вигукувала bravo щойно музиканти відривали смичок від струн, – відповідь на попередні питання ствердна. Та чи завжди можна орієнтуватись на публіку? Хто має диктувати правила гри — фестиваль з чітко артикульованою концепцією бачення сучасного мистецтва, чи слухачі в залі, захоплені запальними ритмами знайомих мелодій? А, може, хай би поступово публіці ставали все більш впізнаваними і від того — любленими — твори високої української класики ХХ століття і сучасності?

Та все ж, «Одеська камерата» прагнула так чи інакше відтворити національний колорит і музикою заявити про свою громадянську позицію. Зокрема, у концерті прозвучав твір кримського композитора другої половини минулого століття Алемдара Караманова «Ave Maria» в аранжуванні Анни Філіпової, тим самим підтверджуючи приналежність митця чорноморських берегів до українського музичного простору.

Великі очікування покладались на анонсований твір сучасного композитора Крейга Кортні «Українська алилуя», написаний американським митцем в знак підтримки України — жертви розв’язаної проти нас Росією війни. Крейг Кортні здебільшого працює із церковними хорами, його музика — традиціоналістська і доволі проста. У творі, що звучав на концерті, благородний прояв солідарності з Україною, що, без сумніву, вартує нашої великої вдячності композиторові, видався не співмірним із художнім результатом композиції — варіацій на soprano ostinato із передбачуваними секвенціями та тривіальними гармоніями. Слід віддати належне музикантам «Одеської камерати» — у їхньому виконанні твір ожив і щемкий посил надії на Перемогу долинув до сердець багатьох зворушених слухачів.

Одеська камерата. Фото Юрія Грязнова

Беззаперечною кульмінацією концерту був заключний твір програми — «Ми – є» Юрія Шевченка — сучасного композитора, який відійшов у засвіти на початку повномасштабного російського вторгнення. Тим більш символічно звучали завуальовані фрази українського гімну у натхненному виконанні музикантів.

Такий він — еклектичний репертуарний «дрес-код» «Одеської камерати»: мереживні жабо німецького бароко, вінтажні корсетні сукні та оксамитові капелюшки Києва початку 1900-х, солом’яні брилі вівчарів з полонини, матроські сорочки одеситів на Набережній, і все це — під синьо-жовтим стягом. Вигляд, безперечно, красивий. Та чи дозволять у такому вигляді наступного разу ввійти до Дзеркальної зали?

Тетяна НОВИЦЬКА