Євген Станкович “Цвіт папороті” (феєрія опера-балет)
Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
«…і дотепер над цією оперою нависають хмари, а будь-які намагання поставити цю оперу терплять крах»
Є. Станкович
В 1977 році Євген Станкович отримав пропозицію про написання масштабного сценічного твору від французької імпресарської фірми «Алітека» для Народного академічного хору ім. Г. Верьовки, що вимагало знайти нове, світле сучасне жанрово-видовищне рішення.
За свідченням самого композитора, «були сподівання, що нарешті прийшов час, коли світовий глядач зможе побачити і почути взірець найбагатшого українського фольклору і образів, викладених сучасною музичною мовою, переосмислених композитором і постановником.
Фольк-опера «Цвіт папороті» – стала зразком так званої «нової фольклорної хвилі» – сутність цього напрямку полягала у відношенні композитора до фольклору, коли прадавні народні мелодії чи інтонаційні тембри поєднуються в авторських творах з модерними принципами композиторської техніки.
В 1977 році на основі лібрето музикознавця О. Стельмашенка фольк-оперу «Цвіт папороті» Є.Станковичем було завершено. Розпочався репетиційний період. До проекту долучились львівський художник-постановник С. Лисик, київський балетмейстер А. Шекера, провідний маестро того часу Ф. Глущенко. Прем’єра мала відбутись на початку концертного сезону 1979 року в палаці «Україна».
«Цієї прем’єри ніколи не буде…» – за три дні до здачі сказав у приватній розмові Євген Лисик. Нагорі вважали, що «Україна почала в самостійну грати».
«Безпосередня історія прем’єри, якої не було, – констатує музикознавець Рада Станкович-Сполоська, – складається з ряду абсурдних, але добре знайомих старшому поколінню слухачів обставин: безкінечні комісії, дзвінки перевіряючих з КДБ та ЦК, «ненав’язлива» опіка гостей, «м’які» рекомендації автору не приймати від них ніяких ділових пропозицій (а французи пропонували двадцять п’ять концертів в паризькій «Гранд Опера» та п’ятирічний контракт по співпраці!), надзвичайне засідання художньої ради, міліцейські кордони за участю кінних загонів навколо палацу «Україна» в день генеральної репетиції і, нарешті, заборона прем’єри з нейтральним формулюванням «з технічних причин». Це рішення прийняв тодішній міністр культури С. Безклубенко.»
Так було знищено перспективи цілого новаторського оперного напрямку в Україні.
Але чи всі ці події поглинуті часом?…
Розтерзана фольк-опера Євгена Станковича «Цвіт папороті» до цього часу продовжує існувати у фрагментарному вигляді і очікує своєї сучасної цілісної постановки.
За роки української незалежності особистісно неодноразово визрівала мрія про надання сценічного життя «Цвіту папороті». Хотілося втілити концепцію автентичної постановки під відкритим небом, в певному природному ландшафті з водою, живим вогнем, масштабними народними сценами. Цьому ніби й сприяли Віце Прем’єр-міністр України з гуманітарних питань М. Жулинський, пізніше В. Смолій. Але, на жаль, не вдалося.
В 1998 році разом з швейцарськими художниками Хуго Широм і Томасом Бірве була задумана постановка на одній із Міжнародних виставок у Швейцарії. З цього приводу Євген Федорович писав: «Останнім часом у мене з’явилась надія на можливість реалізації цієї роботи…»
Не судилося.
Далі з диригентом В. Василенком визріла концепція постановки опери у Донецьку. І композитор переписує твір для академічного складу виконавців.
Знову не склалося.
Нарешті опера Євгена Станковича «Цвіт папороті» ввійшла в програму «Український прорив» Львівської Національної Опери. Саме тут Євген Лисик у співавторстві з Євгеном Станковичем готував шлях поєднання авангардних «на той час», фольклорних та народно-символістських музично-сценічних технологій, нове розуміння ними сутності зрілого неофольклористичного мислення кінця ХХ століття».
Василь ВОВКУН, народний артист України, режисер-постановник